Розповідь вихідного дня. Давно немає неньки, але ще деякий час кожної весни їхала я до найсвятішого місця на землі — маминої хати, де все ще дихає теплом працьовитих рук, де полум’яніють нев’янучі квіти на вишитих її руками рушниках, милують око посаджені нею квіти, які вона доглядала до глибокої старості.
«Шукайте кращої долі»
Боляче спостерігати, як занепадає село — колиска нашої держави. Вистояло татаро-монгольську навалу, голодомор та колективізацію, повоєнну розруху, реформи вже української влади, а тепер онде — гине від війни.
Скільки вже говорено про порятунок села: паритет цін, рік села, а результату немає. І все більше порожніх хат у моєму рідному селі Городище Менського району, господарі яких назавжди полишили цей світ.
Тому, хто народився і виріс у селі, до болю дорога хата, де пройшла найщасливіша пора — дитинство, нехай напівголодне, босе. І не важливо, хто ти в житті, завжди манить найважливіша дорога в житті — дорога до отчого дому.
Ось і я отримала у спадок від матері хатину в селі, яку вона, солдатська вдова, побудувала в тяжкі повоєнні роки, з якої виряджала нас, дітей, у великий світ, і сказала слова, які я пам’ятатиму все життя: «Ідіть, діти, кращої долі шукати. Нехай нас уже в колгоспі добивають». Ось така самопожертва.
І скільки матерів добровільно прирекли себе на самотню старість, бо діти роз’їхались по світах у пошуках кращої долі.
Допомогла облігація
1948 рік. Не так давно важким катком прокотилась країною війна. За нею — голодні 1946-47 роки, з воєнних доріг не повернувся батько.
А склалось так, що необхідно було перебудувати хату. І маленька, тендітна жінка, маючи двох дітей, понесла цей тягар, бо допомоги чекати було нізвідки.
За літо були зведені стіни. Накрили соломою зі власного городу, яку мама підготувала заздалегідь. На зиму нас прихистила сусідка — теж вдова із дітьми, за що ми їй безкінечно вдячні. Завважте — безкорисливо.
І уявіть собі — наступну зиму ми зимували вже у власній хаті. Було неймовірно важко, не вистачало коштів, рук. Усю чоловічу й жіночу роботу мама виконувала сама. Після роботи в колгоспі брала коня і возила землю, щоб підсипати хату. Скільки тої землі довелось перекидати жіночим рукам! Запросити ж на толоку не мали статків, аби пригостити людей після роботи. Сама облаштовувала хату: прибивала дранку, штукатурила, ліпила, білила…
Проблема виникла, коли справа дійшла до печі, — вже не було за що і ніде було взяти. І тоді, як дар Божий, виграла облігація. Сума невелика, але на піч вистачило та ще, щоб підтримати сестру, яка на той час навчалась у Києві.
Жасмин біля вікна
Піч — то найважливіший атрибут сільської хати: зігрівала, пекла хліб, варила борщ. А зимовими вечорами при світлі каганця, сидячи на теплій черені, ми, маленька наша сім’я, співали пісні, яких мама знала дуже багато. Із глибини віків донесла до нас, дітей, пісні про Байду, Сагайдачного, козаків.
А наша скромна оселя, як на мій погляд, вийшла світлою, затишною, нехай і під соломою та з глиняною долівкою. Завжди побілена, причепурена вишитими рушниками та картинами, домотканими доріжками. А ще — квіти. Ними були заставлені всі підвіконня. А по весні під вікнами мама посадила бузок, жасмин, а ще вже величеньку вишню, яка кожної весни радувала своїм цвітом. З ранньої весни і до пізньої осені на подвір’ї щось цвіло.
У цій хатині пройшли найкращі роки мого життя — дитинство, юність. Дуже раділи, коли провели радіо, а згодом електрику. Із цієї хатини вийшла на дорогу життя. А вже потім майже кожних вихідних їхала до рідної оселі, де мене чекала найрідніша людина у світі — мама. А ще була потреба поринути у світ дитинства, походити босоніж по рідній землі, набираючись сил.
Дорога до неньки…
Давно немає неньки, але ще деякий час кожної весни їхала я до найсвятішого місця на землі — маминої хати, де все ще дихає теплом працьовитих рук, де полум’яніють нев’янучі квіти на вишитих її руками рушниках, милують око посаджені нею квіти, які вона доглядала до глибокої старості.
Якось так сталось, що спогади про маму і хату дуже тісно переплелись. І це правильно. Так і має бути.
Час пливе, і все має свій вік. Я вже людина похилого віку, тож не маю ні сил, ні фінансів, аби підтримувати життя дорогої мені оселі. Моя Біла хата помирає! Бур’яном заростає город, який годував нашу сім’ю довгі роки. Заростає дорога до отчого дому…
Пробачте мені, моя рідна земле, моя рідна хато! Пробачте…
Ліна Коновал, м.Чернігів
